ІННОВАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА НА СУЧАСНОМУ РИНКУ

Анотація

У різній економічній літературі неодноразово вказувалось на необхідність орієнтації проектних рішень на довгострокові цілі розвитку підприємства. Фундаментальною проблемою менеджменту є створення таких умов функціонування промислового підприємства, де підприємець має можливість достатньо рівномірно збільшувати усі основні результати своєї діяльності протягом значимих періодів часу, формуючи максимально можливу незалежність своїй діяльності від негативних впливів зовнішнього оточення. Це допомагає забезпечити стратегічний розвиток промислового підприємства - постійний економічний ріст та формування надійної конкурентної позиції суб’єкта на ринку, а саме регулярний стратегічний менеджмент - неперервний аналіз ефективності стратегії, що реалізується, та її змін відповідно до мінливих умов функціонування.

Стратегія виробництва підприємства пов'язана із розробкою й реалізацією основних напрямів його діяльності [1]. Виробничий процес – найбільш стабільний вид практичної діяльності, бо у випадку появи нестабільності у виробничій сфері потрясіння на підприємстві виявляються найбільш вагомими. Сучасні методики управління й оцінки факторів фінансової стійкості промислових підприємств не враховують галузеву специфіку конкретного бізнесу, а також нюансів життєвого циклу нововведень, впроваджених суб'єктом господарювання. Необхідність в методичному забезпеченні стійкого розвитку підприємства промислового комплексу все більш важливе на фоні посткризової стабілізації при зниженні об'ємів інвестиційних витрат. Це характеризується інфляційними ризиками, виявленням низької якості ресурсного потенціалу господарюючих суб'єктів. Виробнича стратегія – це перелік правил, які використовують виробничі підприємства у прийнятті рішень за придбання та використання факторів виробництва у процесі виробництва й реалізації продукції. Виробнича стратегія за високий рівень виробничої стійкості може вплинути на підвищення незалежності від постачальників; збільшення рівня оновлення основних фондів; використання нового обладнання й сучасних технологічних процесів; збір й аналіз інформації про потенційних споживачів продукції; збільшення асортименту продукції через вимоги ринку; зниження витрат виробництва; збільшення якості продукції; доступність сервісного обслуговування та ремонту продукції; зменшення відходів, браку; підвищення ефективності застосованих технологій через скорочення часу реалізації бізнес-процесів, внесок технологічних нововведень; вдосконалення застарілого робочого обладнання; дослідження автоматизованого контролю запасів та внутрішньовиробничого обороту речей; збільшення ефективності використання власного обладнання; внесення системи підвищеного рівня контролю якості [2].

Інноваційна стратегія – це перелік правил, яким керується промислове підприємство при прийнятті рішень [3]. Інноваційна стратегія при високому коефіцієнті інноваційної стійкості включає в себе вдосконалення раніше досліджуваних продуктів й технологій; впровадження, освоєння та використання нових продуктів й процесів; збільшення якісного рівня техніко-технологічної бази виробництва; підвищення якісного рівня НДДКР; реалізації конкурентних переваг інноваційного продукту на внутрішньому та зовнішньому ринках, підвищення ефективності використання кадрового й інформаційного потенціалу; вдосконалення організації та управління інноваційною діяльністю; раціональне використання ресурсної бази; активізація співвідношення “витрати/результати” в інноваційному процесі; приєднання до вузьких відділів ринку шляхом виготовлення нової чи вдосконаленої продукції з незвичайними характеристиками [4].

Суб'єктивною часткою рішення про стратегії розвитку є необхідність рахування тих уявлень, які існують у власників та вищої ранки управління підприємства про те, якого кількісного та якісного рівня розвитку підприємство має досягнути за визначений період часу. Потрібно зазначити, що у ряді конкретних випадків ці уявлення можуть бути точнішими, ніж ті характеристики економічного росту, які базуються на прогнозуванні показників економічної та інших ефективностей підприємства, бо при визначенні пронозу використовуються формалізовані та шаблонні моделі підприємства, що не завжди актуальні у нашому мінливому оточенні. Потрібно заохотити до участі у стратегічному формуванні напрямів розвитку підприємства усі компетентні ланки промислового підприємства, починаючи із власників, вищого менеджменту та менеджерів науково-промислової частини промислового підприємства. Це дозволить своєчасно та в цілому коректувати процеси внутрішнього та зовнішнього оточення підприємства.