ЗАСТОСУВАННЯ КОНЦЕПЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ РЕЗИЛЬЄНТНОСТІ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

Анотація

Резильєнтністю (від. англ. resilience — життєстійкість, спроможність відновлюватись) називають здатність економіки відновлюватись після криз та катастроф, мінімізуючи втрати добробуту та відносно швидко досягаючи успіху [1-4]. В економічній науці концепція резильєнтності є новою, запозиченою з психології, де об’єктом її дослідження є причини та механізми позитивної адаптації людини в стресових ситуаціях, за якої вони проявляють високу виживаність, здатність подолати негаразди, розвиватись в скрутних умовах всупереч обставинам [5].

В економіці концепція сформувалась та переважно використовується на макроекономічному рівні в процесі вивчення феноменів того, як країни, що швидко розвиваються, досягають високого рівня ВВП на душу населення незважаючи на значний несприятливий вплив зовнішньоекономічних чинників. Спочатку це явище було назване Л. Бригугійо «парадоксом Сінгапуру», акцентувавши, що саме ця країна є показовою — всупереч зовнішнім потрясінням їй вдалося забезпечити високі темпи економічного зростання, «створивши власну економічну стійкість» [3].

Поняття макроекономічної резильєнтності (або макроекономічної життєздатності — в науковій літературі використовуються обидва ці терміни: перший сформувався як переклад англомовного, другий — як його транслітерація) фактично ототожнюється з макроекономічною стійкістю до стихійних лих та криз, що формується всупереч об’єктивним обставинам.

Макроекономічна стійкість має дві компоненти — виділяють миттєву стійкість, що відображає здатність країни негайно обмежувати масштаби втрат, та динамічну стійкість, що відображає її здатність до реконструкції та економічного відновлення [2-3]. В інших джерелах окремою компонентою виділяють здатність економіки уникнути потрясінь [4].

Поступово концепція резильєнтності набула популярності, транспонувавшись в тому числі на інші рівні економіки — мезо- та мікро-. Тим не менш, поняття життєстійкості підприємств та організацій є слабо представленим в науковій літературі. Один з перших на пострадянському просторі дослідників проблематики життєстійкості підприємств та організацій І. Чорнявський вважає, що визначальним теоретичним джерелом її сучасних досліджень є згадана вище «Тектологія» А. Богданова, в якій ідея організаційної життєстійкості систем є визначальною [1].

Він також зазначає, що в сучасних умовах важливість фактора життєстійкості для підприємств та організацій стрімко зростає, оскільки непередбачуваність зовнішнього середовища вимагає нестандартних управлінських рішень — необхідно діяти всупереч загальноприйнятим правилам та шукати приховані резерви для виходу з кризи.

Управління життєстійкістю розглядається як процес розробки та реалізації заходів, здатних в найкоротший час повернути підприємство в робочий стан після впливу негативних чинників, мінімізуючи втрати. Таке управління залежно від характеру загроз повинно здійснюватися на різних рівнях: міждержавному, загальнодержавному, галузевому, підприємства та інших організаційних структур [1].

Очевидно, що напрям управління життєстійкістю підприємств є надзвичайно актуальним практично, проте наразі ані теоретично, ані методологічно ґрунтовно не опрацьованим — в тому вигляді, в якому він є представленим, по суті являє собою не достатньо узгоджену комбінацію підходів, сформованих іншими науковими напрямами. Тому говорити про його перспективність в якості наукової парадигми наразі рано.