У статті розглянуті проблеми формування та реалізації операційних пріоритетів підприємствами паливно-енергетичного комплексу в умовах посилення макроекономічної нестабільності та ескалації загроз економічній безпеці держави з урахуванням стратегічних завдань пов’язаних з його реформуванням

Ключові слова: операційні пріоритети, макроекономічна нестабільність, антикризова політика, економічна безпека, вертикальна інтеграція, енергопаливна компанія, кластер

The article considers the problem of forming and implementing operational priorities of the enterprises that belong to the energy sector in terms of strengthening macroeconomic instability and escalating threats to economic security of the state taking into account the strategic objectives of its reform

Keywords: operational priorities, macroeconomic instability, anti-crisis policy, economic security, vertical integration, fuel and power company, cluster.

Вступ. Ефективна трансформація паливно-енергетичного комплексу (ПЕК) України є важливою передумовою активізації структурних зрушень в промисловості та переходу до сталого економічного розвитку. Тривала пасивність ролі держави у процесах його реформування, на фоні посилення макроекономічної нестабільності та загострення протиріч в україно-російських відносинах, обумовили ескалацію цілого комплексу загроз енергетичній безпеці країни, що в кінцевому результаті значно ускладнило умови функціонування паливно-енергетичних підприємств.

Висхідна динаміка цін на імпортовані енергоносії та глибокі коливання на валютному ринку сформували передумови критично небезпечного зростання витрат виробництва в ПЕК. Як результат, загострилися проблеми заборгованості, дефіциту оборотних коштів, інвестиційних ресурсів, фінансової стійкості та надійності систем енергетики в цілому. Дуже негативні наслідки мало звичайно і обмеження поставок вугілля на теплові електростанції (ТЕС) зі східних регіонів України через окупацію частини території Російською федерацією. За таких умов, керівники підприємств фактично втратили можливості розробляти пріоритети, планувати діяльність, залучати необхідні фінансові ресурси. Виникла необхідність пошуку ефективних антикризових механізмів управління, обґрунтування дієвих підходів до забезпечення економічної безпеки підприємств.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми реформування ПЕК, створення умов для ефективного розвитку його підприємств протягом багатьох років комплексно і ґрунтовно висвітлюються у працях вітчизняних науковців, а саме В.О. Баранніка [10], В.Г. Бурлаки [2], О.М. Суходолі [7], В.О. Точиліна [6], І.К. Чукаєвої [9], А.І. Шевцова [10] та ряду інших. Дослідники обґрунтовують основні напрями реалізації реформ у даній сфері з урахуванням пріоритетів енергетичної та економічної безпеки держави, розкривають вплив можливих позитивних ефектів трансформації галузей ПЕК на економіку в цілому, обґрунтовують концептуальні засади управління інноваційним розвитком підприємств тощо.

Разом з тим, у складних економічних умовах, за відсутності чіткої політики держави виникає необхідність пошуку управлінських підходів, які б могли забезпечувати відносно швидкий стабілізаційний ефект на основі реалізації власного ресурсного потенціалу підприємств, рішень саме антикризового спрямування. Адже протягом останнього року, проблеми недореформованості даної сфери доповнилися комплексом проблем макроекономічної та військово-політичної нестабільності, врезультаті чого, посилилися ризики розбалансування роботи усього ПЕК з непередбачуваними соціально-економічними та еколого-економічними наслідками.

Постановка завдання. Дослідити особливості формування та реалізації операційних пріоритетів у діяльності підприємств ПЕК з урахуванням чинників посилення невизначеності середовища їх діяльності, ескалації макроекономічної нестабільності та обмеження ресурсів розвитку в цілому.

Результати дослідження. Вітчизняний ПЕК являє собою  розгалужену систему галузей, структура якого значною мірою відображає специфіку структури промислового комплексу України як складової єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Перехід до ринкових відносин кардинальним чином змінив умови розвитку ПЕК, і найважливіше – критерії його ефективності. Реформувати галузі, які б ефективно функціонували в умовах конкуренції виявилося непростим завданням. Зволікання ж з реформами ускладнило соціально-економічні трансформації обумовивши процеси ескалації загроз економічній безпеці держави, в тому числі і за енергетичною складовою.

З огляду на суттєву взаємозалежність енергоекономічних чинників в системі відтворювальних процесів національної економіки, питання реформування та розвитку вітчизняного ПЕК завжди були предметом активних дискусій у середовищі науковців, експертів, практиків. На рівні уряду розроблено багато програмних документів, які визначали завдання енергетичної політики держави, особливості їх реалізації [10]. Разом з тим, послідовних та повноцінних реформ у даній сфері провести не вдалося [3, 6]. Розбалансованість реформ в часі за тими чи іншими напрямами мінімізувала їх ефективність. Загострення ж макроекономічної та військово-політичної ситуації змушують дуже часто приймати рішення стабілізаційного характеру як на макро-, так і на мікро- рівнях, які суперечать пріоритетам стратегічного розвитку окремих галузей, оскільки ігнорують базові принципи побудови ринкової економіки. За оцінками фахівців, енергетичний сектор України потребує значних та довгострокових інвестицій для забезпечення його модернізації, безпеки та конкурентоспроможності. Масштаб необхідних інвестицій оцінюється приблизно на рівні 170 млрд євро на період до 2030 року [8]. Акумуляція такого обсягу інвестиційних ресурсів неможлива без системного реформування ПЕК, забезпечення стійких передумов макроекономічної стабільності та якісного економічного зростання [6,8,10].

Проголошений курс на поступовий перехід до моделей конкурентних ринків дозволяв орієнтуватися на пріоритети не лише зменшення собівартості виробництва енергії та палива, але й пріоритети якості, операційної гнучкості, виробничої ефективності в цілому. У даний час, макроекономічна дестабілізація, яка зумовлена цілим комплексом чинників, і зокрема абсолютно неадекватною вимогам часу економічною політикою уряду і центрального банку може мати найбільш негативні наслідки у порівнянні з кризою кінця 90-х років минулого століття та фінансовою нестабільністю 2009 року. Адже у зазначені періоди запас фінансової міцності як держави, так і енергетичних компаній, виробничого сектору був значно більшим. Зовсім іншими були і можливості реалізації тих чи інших стабілізаційних рішень.

Сьогодні зазначені операційні пріоритети у діяльності енергетичних компаній відійшли на другий план. ПЕК з осені 2014 року фактично працює в надзвичайному режимі. Розроблення стратегій розвитку на рівні як держави, так і окремих підприємств ПЕК втрачає сенс. Пріоритети пов’язані з підвищення операційної гнучкості систем енергетики як важливої передумови забезпечення гнучкості промислового сектору, економічної системи загалом, – відходять на другий план. Звичайно ж переведення підприємств ПЕК у свій час на ринкові принципи функціонування дозволило б сьогодні більш ефективніше протистояти впливові зовнішніх дестабілізуючих чинників. Однак цього не відбулося, і сьогодні знову ж таки, енергетичний фактор стає одним з визначальних у визначенні макроекономічної динаміки, її ефективності. Виникає необхідність активізації ролі держави у регулюванні розвитку ПЕК, повернення до пошуку механізмів антикризового управління, які можуть забезпечити необхідний стабілізаційний ефект у короткотерміновій перспективі. Проте, як свідчить вітчизняна практика, без макроекономічної стабілізації політика в енергетичній сфері виявиться абсолютно неефективною. Намагання вирішувати проблеми через посилення регулюючого впливу держави і зокрема використання важелів адміністративного характеру матиме негативні наслідки. Основне завдання держави має полягати у стабілізації макроекономічної ситуації та формуванні передбачуваної моделі поведінки, яка даватиме зрозумілі сигнали для усіх суб’єктів ПЕК, дозволяючи їм формувати реальні стратегії.

З точки зору суб’єктів мікрорівня найважливішим завданням є визначення чітких операційних пріоритетів та механізмів їх реалізації з урахуванням можливостей ресурсного забезпечення, реальних та потенційних ризиків. Макроекономічна ситуація, а також тенденції в енергетичній сфері обумовлюють необхідність фокусування зусиль паливних та енергетичних компаній перш за все на забезпеченні мінімізації виробничих витрат. У короткотерміновому періоді саме собівартість виробництва та реалізації енергії (палива) є визначальними критеріями конкурентоспроможності. Інші операційні пріоритети, в силу об’єктивних причин, втрачають актуальність, однак звісно ж мають залишатися об’єктом уваги.

Зростання собівартості продукції в ПЕК завжди було гострою проблемою, обумовленою різними чинниками, зокрема, – високим рівнем зношеності основних фондів в енергетиці (63,8 % енергоблоків знаходяться за межею фізичного зносу, 27,8 % - наближаються до межі зносу [10]), нестабільністю роботи генеруючих потужностей, незадовільною якістю палива та нераціональною структурою паливно-енергетичних балансів ТЕС, ціновими шоками на ринках палива тощо. Так, згідно з [5] за даними 2011 р., питомі витрати умовного палива на виробництво електроенергії на ТЕС і ТЕЦ становили 379,4 кг у.п./ тис. кВт·год порівняно з відповідним показником розвинених країн 310-320 кг у.п./тис. кВт·год. Витрати на виробництво теплоенергії – 164,8 кг у.п./Гкал, тоді як середньосвітовий показник питомих витрат енергоресурсів на виробництво 1 Гкал теплової енергії становить 140-150 кг у.п. Загострення ж кризових явищ в економіці та посилення фінансової нестабільності виявиться додатковим чинником зростання витрат виробництва в ПЕК, що з огляду на значну взаємозалежність економічної та енергетичної сфер суттєво обмежуватиме можливості ефективного розвитку виробничого сектору загалом. Особливо небезпечною є значна девальвація національної грошової одиниці, оскільки Україна імпортує близько 35 млрд. м³ газу (при загальному споживанні 65 млрд.) [10]. Зменшення обсягів споживання імпортованих енергоносіїв потребує значних обсягів інвестиційних ресурсів, які в умовах нестабільності акумулювати і залучати неможливо.

Реалізація вказаного пріоритету пов’язана з пошуком різних організаційно-економічних механізмів, які можуть стосуватися повномасштабної реорганізації підприємств, вимагати перегляду стратегій, удосконалення систем управління тощо. Беручи до уваги усі застереження, одним з можливих інструментів реалізації зазначеного пріоритету є формування вертикально-інтегрованих енергопаливних компаній [1]. Подібні рішення слід розглядати в першу чергу саме в аспекті антикризової політики, яка відкриває нові можливості для вирішення проблем стабілізації паливозабезпечнння генеруючих компаній та зменшення витрат через систему трансфертного ціноутворення. Крім того, виникають більші можливості і для підтримання виробничих фондів суб’єктів інтеграції в належному технічному стані та реалізації проектів модернізації виробничих процесів. Перевага вертикально-інтегрованих компаній – орієнтація на реалізацію власного ресурсного потенціалу суб’єктів інтеграції, що має особливо важливе значення в умовах загострення дефіциту інвестиційних ресурсів. Можливі ефекти інтегрованих об’єднань визначаються структурою їх суб’єктів та механізмом інтеграції. Адже учасниками інтегрованих структур можуть бути не лише вуглевидобувні компанії, але й компанії, які займаються виробництвом чи торгівлею іншими видами палива, зокрема нафтопродуктами, компанії, які мають відношення до виробництва енергетичного обладнання, утилізації енергетичних відходів, надання ремонтних послуг і т.д.

Розглядаючи переваги інтеграції підприємств ПЕК окремої уваги потребує вивчення можливостей реалізації кластерного підходу. Як відомо, кластер – це група географічно близьких, взаємопов’язаних компаній і організацій та взаємодіючих інститутів, які співпрацюють у визначеному виді бізнесу, характеризуються спільністю напрямів діяльності та взаємодоповненням [4]. Інтегровані структури можуть стати важливою складовою формування повноцінних кластерів, в тому числі і паливно-енергетичних. Така політика потребуватиме значно більше часу та активної ролі держави, і з огляду на економічну нестабільність, може відбуватися надто суперечливо. Разом з тим, її реалізація матиме важливе стратегічне значення з точки зору гарантування енергетичної безпеки держави. У цьому відношенні необхідно кардинальним чином переглянути роль західного регіону у забезпеченні енергетичних потреб економіки. Розроблення зазначеного напряму політики дозволить закласти фундамент для активізації інноваційних процесів в ПЕК за умов економічної стабілізації та більш активніше розвивати економіку окремих територіальних утворень. Адже кластери, – це один з ефективних інструментів розвитку регіонів.

Погіршення умов господарської діяльності потребує критичної переоцінки стратегій підприємств ПЕК, що дозволить більш ефективніше використовувати ресурси при переході від активної до пасивної моделей розвитку, виявити нові резерви підвищення виробничої ефективності. Можливо як ніколи, сьогодні актуалізуються завдання формування управлінських систем саме антикризового спрямування, які б розширювали інструментарій попередження та пом’якшення дестабілізуючих впливів зовнішнього середовища. Об’єктом особливої уваги мають стати завдання пошуку моделей забезпечення економічної безпеки підприємств і досягнення компромісу в системі управління між пріоритетами економічної безпеки та ефективності. Безпекоорієнтований підхід доцільно розглядати як основу для побудови нових, адекватних вимогам часу моделей управління підприємствами ПЕК.

Висновки. Таким чином, нестабільність зовнішнього середовища  суттєво обмежує можливості стратегічного розвитку підприємств ПЕК. Особливо небезпечними тенденціями є зростання цін на енергоносії та девальвація національної грошової одиниці. За таких умов, в системі вибору операційних пріоритетів, підприємствам ПЕК необхідно сфокусувати зусилля на досягненні максимально можливої мінімізації виробничих витрат. Одним з інструментів реалізації даного пріоритету є розвиток інтеграційних процесів у ПЕК, зокрема через формування інтегрованих енергопаливних компаній з можливою участю суб’єктів інших галузей, а також реалізація кластерного підходу, який може сформувати сприятливі умови для ефективного розвитку комплексу в посткризовий період.

Література

1. А.В. Артеменко, Н.В. Караева, Р.В. Корпан, Т.А. Коцко, И.В. Недин. Моделирование эколого-экономического состояния территории / Под ред. И.В. Недина. – К.: Знания Украины, 2006. – 215 с.
2. Бурлака В.Г. Стратегія розвитку нафтового сектору України [Текст]: монографія / В.Г. Бурлака. – К.: Бурлака В.Г., 2012. – 356 с.
3. Дарнопих Г.Ю. Паливно-енергетичний комплекс України в умовах глобалізації / Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. – 2011. – №2(5). – С. 19-30.
4. Дубовик В.С. Формування інноваційних кластерів як методу активізації інноваційної діяльності в економіці регіону / В.С. Дубовик // Продуктивні сили України. – 2009. – № 1. – С.153-163.
5. Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2013 році: Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. – К.: НІСД, 2013. – 576 с.
6. Ринки реального сектора економіки України в інституціональному середовищі СОТ: кон’юнктура та інтеграція / за ред. д-ра екон. наук проф. В.О. Точиліна; НАН України, Ін-т екон. та прогнозув. – К. – 2012. – 552 с.
7. Суходоля О.М. Енергетичний сектор України: перспектива реформування чи стагнації? [Електронний ресурс] / О.М. Суходоля, А.Ю. Сменковський // Стратегічні пріоритети. – 2013. – № 2. – С. 74-80.
8. Україна 2012. Основні положення та рекомендації. Загальна енергетична політика. Енергетична політика за межами країн-членів МЕА. 2012. – 42 с.
9. Чукаєва І.К. Паливний комплекс України: сучасний стан та перспективи розвитку: автореф. дис. ... д-ра екон. наук / І.К. Чукаєва. – К., 2006. – 35 с.

10.  Шевцов А.І., Бараннік В.О., Земляний М.Г., Ряузова Т.В. Основні питання політики розвитку електроенергетичної галузі України / Аналітична доповідь. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень у м. Дніпропетровську. – 2011. – 90 с.